"Имбирный кот", веган-кафе

Вул. Пушкінська, 24-Б. Дуже пріємне, затишне кафе, що має у меню веганські десерти. Веганство (з Вікіпедії) - " спосіб життя, що характеризується повною відмовою від продуктів, які стали результатом насильства по відношенню до тварин, а також від експлуатації тварин задля власних потреб". Тобто, у десертах не повинно бути, скажімо, курячих яєць та тваринних жирів, желатину... 

Що ж, морковний кекс, що я тут замовив, дуже сподобався. Також, не знаю, де ще у Києві можна скуштувати таку річ, як лавандове какао чи латте. На фото вгорі - массала, ще один незвичний напій у меню київських кафе. "Єдиноправильного" рецепту массали не існує, тож, порівнювати зі "зразком" не доводиться. Одне можу сказати - дуже смачна массала у "Коті"!

Наступного разу спробую грушевий пиріг та, якийсь, авторський чай. До речі, в меню не тільки суто веганська їжа: на фото ви можеет бачити звичайнісінькі сосиски: при мені двоє чоловіків, мабуть, працівники якогось офісу поруч, замовили собі хот-доги. Тобто, кафе не є суворо веганським "закритим клубом для своїх". (хоча, я не спитав в дівчини за стійкою, може, то були, соєві чи горохові сосиски? :)

Єдиним (й серйозним, як для мене) зауваженням є повністю російськомовний "інтерфейс" закладу - від вивіски до меню. Хоча, дівчина-бармен, одразу, переходить у спілкуванні з тобою на українську, що вже непогано. А, взагалі - рекомендую це приємне місце, особливо, якщо в вас є друзі - вегетаріанці, яких можна порадувати таким закладом.

Смачного!

Каварня "Прокофій"

На метро "Петрівка" побачив невеличку каварню, вирішив зазирнути. Виявилося, як на мене, дуже затишне та приємне місце. Гарна кава, чай та випічка - то, само собою. Ціни адекватні. Наприклад, еспресо - 10 грн., американо - 12, Це нормально. Наскільки я не обожнюю Льівів та усе львівське, але, платити у "Львівській майстерні шоколаду" за таке саме еспресо 24 грн. зайвий раз не хочеться. Але, головний "цімес" "Прокофія" - якась, невловима аура, суміш тепла, затишку та доброзичливості.Місце, у яке не просто забіг на хвилинку випити кави у теплі та спокої, але таке, де хочеться сісти та залишитися довше. Узяти книжку з полиці, погортати... Подумати, чи нема вдома якоїсь гарної книжки, щоб принести сюди у подарунок? Саме гарної, такої, щоб людині було приємно її читати. Нібито, обираєш подарунок для доброго приятеля. Замовити ще кави... Роздивитися розпис на стіні й міркувати: "Цікаво, до чого тут єдинороги? Ну, можливо, авторові ідеї вони просто дуже подобаються." У будь-якому разі - дуже гарно.  

Поличка з книжками під шинквасом

Дівчина-бариста з чудовою української мовою, дуже привітна та фахова. Відзначив, що вона апріорі звертається до відвідувачів українською, але, якщо гості російськомовні, невимушено переходить на російську.

Хоч я не фанат єдинорогів - у цих я, просто, закохався. На стіні побачив автограф автора: NOVIKOVA. Усезнаючий Гугл знайшов, здається: на ФБ та ВКонтакті .

До речі, діє "програма друзів": кожен може узяти візитивку "від Прокофія" та отримати 8-му каву безкоштовно. 

Тож, заходьте! Смачної кави!

Київ 70-х: мої спогади

Попередні дописи серії: http://sotnyk.livejournal.com/457669.html http://sotnyk.livejournal.com/457794.html http://sotnyk.livejournal.com/458229.htmlhttp://sotnyk.livejournal.com/458512.html
Здавалося б, не так давно були 70-ті роки, й на пам’ять особливо не скаржуся але, деякі моменти тодішнього побуту не пригадуються у деталях. Скажімо, в усіх магазинах гроші за покупку отримував касир, що сидів у торговельному залі, а не продавець у відділу. Продавець брав чек, настромлював його на металеву спицю на підставці та відпускав товар. А, як це відбувалося у випадку, коли людина купувала, скажімо, 200 грамів масла, 300 сиру такого та півкіло іншого? Та, ще, сметани півлітра? Хто та як контролював правильність суми? Здається, я мав би це добре пам’ятати, бо у тих чергах настоявся свого часу!... Чомусь за ковбасою, сардельками їздили мама з бабцею (й мене з собою тягали) на Хрещатик, у Центральний гастроном. Через весь торговельний зал зміїлися черги: у відділи (сир-молоко окремо, ковбаси — окремо, бакалія, крупи-макарони теж, окремо) та у каси — знов-таки, окрема кожна каса для свого відділу. Поки мама стояли у відділ, бабця — до однієї каси, я до іншої. Згодом ми переїхали у інший район Києва, Лісовий, там вже відпала потреба їздити за ковбасою на Хрещатик, бо наші вікна, на щастя, виходили на бік заднього двору магазину й бабця пильнували машину й дивилися, що вивантажують. “Сардельки привезли!” - казала вона мамі й та бігла займати чергу, “доки не розібрали”.

На Хрещатику знаходився невеличкий, єдиний на Київ магазин “Сир”. Тоді мені його асортимент здавався величезним: зі два десятка сортів, у тому числі, сир під назвою “Рокфор”, з пліснявою! Бажаючих купляти його, щось, не дуже було... Маю підозру, гості Києва з периферії, побачивши той пліснявий сир, що коштував, ледь не вдвічі дорожче за звичайний, потім розповідали вдома, що кияни “з жиру бісяться” :) Зрозуміло, весь той асортимент  розливався з однієї діжки вироблявся на місцевих заводах, що само по собі непогано, та скуштувати справжній "рокфор" чи "бле д’Овернь", голландський чи данський сир було неможливо. Магазин "Сир" тихенько зник на початку 80-х, так само, як магазин "Українські ковбаси" на Богдана Хмельницького (тоді Леніна) - хай мене поправлять, хто пам’ятає, де саме він знаходився та коли зник! та два магазини "Океан": на Хрещатику та Великій Васильківській.
Смачного!

Київ 70-х: мої спогади

Київ 70-х: “привіт” з минулого

Сьогодні пост не зовсім про їжу чи, не тільки про неї. Серед тих, хто мастурбує на “совок” ностальгує за соціалізмом, поширені міфи та епічні сказання про невгребенну якість радянських продуктів та, навіть, надійність тодішньої техніки яка, мовляв, робилася за ГОСТом та під суворим наглядів контролерів ВТК (відділ технічного контролю). Останнім часом, іноді, зауважую на полицях крамниць, продукти, стилізовані під “радянське ретро”: назви, на кшталт, “масложиртрест”, малюнки, які нагадують старі плакати “Радянським людям — найкраще обслуговування”, тощо. А то й просто та без затій: майонез “Советский” (одна донецька фірма, нещодавно, представила такий “емоційний мастурбатор” :) Ну, про ГОСТи та СНиП (“строїтєльниє норми і правила”) розповім, трохи, нижче а, поки — майонез. Майонез у Києві був. Здається, перебоїв із ним не траплялося. Зазвичай, маленькі 250-грамові баночки (зрідка, 500-грамові), “Провансаль”, 67% жирності. Інших майонезів, низько-чи висококалорійних, з грибами, часником чи спеціями, просто не існувало у природі. Зберігався той майонез недовго, бо за відсутності емульгаторів та стабілізаторів швиденько розшаровувався на олію та яєчний жовток. Власне, нічого страшного, коли майонез є постійно у продажу у найближчому магазині. Пішов, купив, заправив салат, ще пару днів у холодильнику з майонезом нічого не зробиться, а за терміном придатності, нехай, стежить, продавець (що є абсолютно правильно). Але, то, у Києві. А, припустимо, у Тюменській області, де я жив у 80-х роках, за майонезом ми їздили ніч на потязі, у місто Сєров Свердловської області. Там же намагалися придбати (якщо повезе) варену ковбасу та (якщо дуже повезе), пиво, хоч декілька пляшок. Деякі “профі” одразу винаймали біля вокзалу таксі — таксісти, зазвичай, знали, де сьогодні можна очікувати появу у продажу ковбаси та пива й влаштовували шопінг-тур магазинами міста. Потім, знов, ніч у потязі — й герой гордо вносить додому сумку чи “авоську” з декількома баночками майонезу. Зазвичай такий рейд до Сєрова (чи, навіть, до Єкатеринбургу їздили, на декілька годин довше) робився перед святами чи днем народження коханої дружини. О, а усі знають, що таке “авоська”? Це, така собі, сітка у вигляді торбочки, яку можна було тягати у кишені чи сумочці на випадок “на авось”, російською) що, раптом, десь щось продаватиметься з продуктів, що треба брати, поки є. У добру “авоську” відро картоплі влазило!

А, зараз, обіцяний відступ про ГОСТи та СніП. Ремонтував я учора електропроводку у квартирі, що як раз побудована була у ті часи. Бачу — проводка саме та, “рідна” неперероблена, як будівельники зробили. Здавалося б, які можуть виникнути проблеми? Державний будівельний трест, проектний радянський інститут, технічна документація, виконроб, бригада електриків після ПТУ... Але, зроблена проводка, настільки “через дупу”, що при несправності в одній розетці на кухні зникає електрика в усіх розетках кімнати!

Пояснюю коротко для людей, не пов’язаних з електрикою: схема електропроводки має робитися таким чином, що несправність однієї розетки ніяк не повинна впливати на інші розетки, вимикачі чи лампочки. Це — ази електротехніки! А, вже, яким алюмінієвим дерьмом проводом велася проводка у “совку” (у суворій відповідності ГОСТу!), відсутність 3-го “захисного” проводу та радянські розетки та вимикачі — з цими принадами соціалізму люди, досі, стикаються.

Смачного! До зустрічі!

Київ 70-х: мої спогади

Продовжую те, що почав у http://sotnyk.livejournal.com/457669.html та http://sotnyk.livejournal.com/457794.html Тут, шановний forko у коментарях нагадав, що епічні шпроти, усього лише, підкопчена кілька! Це, звісно, так. Але, "за совка", шпроти займали чільне місце у списку престижних продуктів, які мали бути на святковому столі чи в оселі тих, хто "вміє крутитися". Вище розташовувалися, зовсім вже, недосяжні радощі, на кшталт баликів, осетрини та ікри.

Анекдот у тему: До директора гастронома прибігає продавець: "Там іноземний турист прийшов! Питає червону ікру! Що робити?! Це ж він в себе розповість, що у Радянському Союзі ікри нема у продажу!" Директор: "Хай почекає!" Знов прибігає продавець: "Іноземець чекає, вже, півгодини та страшенно обурюється!" Директор: "Хай ще почекає, скажіть, я незабаром вийду до нього!" Нарешті директор гастроному виходить у торговельний зал до іноземного туриста. Той, починає обурюватися довгим чеканням та питає за червону ікру. "Ікра? - перепитує директор. - Ви стояли тут півгодини, Ви чули, щоб хтось з покупців запитував червону ікру?" -"Ні!" - погоджується турист. "От, бачите! Чого ж я маю торгувати товаром, який в нас не користується попитом?!"

Дія цієї маленької пригоди відбувалася у Москві 1978 року, де я служив у лавах радянської армії, але Київ тут присутній, та й така сама подія могли відбуватися у будь-якому місці Союзу, щоправда, з місцевими нюансами: десь на Сахаліні ікру, розповідали, їли столовими ложками, але то далеко... Викликає мене прапорщик та каже: "Чув я, що ти, товариш єфрейтор, польський єврей! Не сперечайся, а слухай! Задовбала мене теща, принеси їй кави розчинної та шпротів, хоч вмри! А де в мене час по магазинах бігати, коли тут, з вами, довбойобами, цілими днями займаєшся! Коротше, ось тобі звільнення на цілий день, гроші, й щоб без  покупок не вертався! Кругом марш виконувати!"
 Звільнення на цілий день, це добре, особливо, коли є декілька карбованців у кишені (а, вони, на щастя, були :) Можна поласувати морозивом, сходити у пристойне кіно, навіть, пива попити, десь, у тихому місці. Але, наказ треба виконувати! По-перше, у іншому випадку вже не допросишся звільнення, по-друге, хоча, ніяким польським євреєм я зроду не був та вмінням щось "дістати та організувати" ніколи не відрізнявся, впевненість командира, що ти маєш такі специфічні таланти, не завадить, нє? І що там за проблема: у Маскві знайти розчинну каву та шпроти?! Цілий день попереду, безліч магазинів, вкупі зі славетним "Єлісеєвським" (до речі, так за два роки я у ньому й не побував!)
...Після якогось за рахунком магазину у центрі столиці їхньої Родіни, я зрозумів, що кави та шпротів у Маскві немає точно так, як й у київських магазинах. І це при тому, що у 1977 році розчинна кава подорожчала, одразу, втричі, з 2-х до 6 крб за 100-грамову банку. Та, навіть, 2 крб. було не дуже дешево у ті часи: якось, у аеропорту "Бориспіль" з буфету винесли на продаж коробку розчинної кави (кінець місяця, треба було план виконувати, мабуть) то мама її так й не купила, незважаючи на мої прохання: дорого, мовляв, а до зарплаті ще жити та жити! Але, продовжую пошуки. трапився мені на шляху один з 8-ми знаменитих московських висотних будинків, той самий, у якому відбувається епізод фільму "Москва сльозам не вірить!" у проффесорській квартирі. А на першому поверсі там великий гастроном. Сталінський ампір, колони, мармур та граніт, золота ліпнина... І тут я вирішую: треба активніше діяти, а то я просто питаю, чи є кава та шпроти, отримую здивовані погляди трудівниць прилавку та стандартну відповідь "Немає!" та йду, собі, далі. Отже, підхожу до відділу, де ріжні консерви та пояснюю продавщиці, мовляв, самі ми не мєстниє їду у відпустку у село на Україні, а молодша сестричка дуже просила привезти каву та шпроти, дуже вона їх любить, більше за сало, а у Москві я проїздом, бо служу на далекій Півночі... І тут з’ясовується, що в завідуючій відділу сина нещодавно забрали призвали до війська, й солдатиків вона дуже любить та жаліє. Прибігає завідуюча, починаються "ох!" та ах!", що нас погано, мабуть, годують, бо я такий худенький... коротше, ведуть мене у підвали того гастроному. "Підвали" - то дуже скромно сказано, там вантажівки їздили коридорами. А, вже, що там лежало на полицях складів!... Всіляка сайра, краби, ісландські оселедці... навіть, величезний осетр лежав, мабуть, копчений. А, тих шпротів, кільки тієї, нещасної!... Зрозуміло, у іншому складі стояли штабелі розчинної кави у коробках, та не тільки одеської фабрики, а й такої, що я в очі не бачив! (До речі, "наша" кава" була одного виду, порошкоподібна й розводити її була ціла наука: спочатку, перемішувати з цукром, чи розтирати у малій кількості води, інакше будуть грудки) Уплатив я на касі належні гроші та поїхав у свою військову частину звітувати про  успішно виконане завдання командира. "Ну, єфрейтор - сказав мені він - тепер не намагайся відбріхуватися, що ти не польський єврей!"

Смачного! (далі буде)

Київ 70-х: мої спогади

Продовжую те, що почав у http://sotnyk.livejournal.com/457669.html Нагадую, епізоди між собою не пов’язані, хронологія відсутня.
Влітку 1976 я працював на "практиці" від кулінарного училища, в якому вже рік опановував фах кухаря, на Київському холодокомбинаті, біля аеропорту Жуляни. Слово "практика" у даному випадку взято у лапки не випадково: зазвичай ми проходили практику у якійсь їдальні чи кафе та набували необхідних у нашій професії навичок. А тут, доручили нам неважку, але занудну роботу: цілу зміну я відрізав від оселедців голову, хвіст та живіт, перетворюючи їх на напівфабрикат для магазинів кулінарії. Усюди стояли діжки із солоними оселедцями, та ще біля стіни розташувався електричний млин, на якому робили пряну суміш, що їй посипали солоні оселедці, щоб вони ставали "пряного посолу" (коріандр, лавровий лист, мандрагора, ще якесь зілля). Уявіть, як ми за зміну просочувалися тими ароматами! Нами, можна було, занюхувати сто грамів :) Та, найголовніше, що цього літа оселедці у київських магазинах, просто зникли. Усюди! Не те, що в одному є, у іншому нема, а - зовсім! І, вертаючись тролейбусом №9 з роботи до метро "Університет", хвилин сорок мав вислуховувати репліки пасажирів: "Народ! Де оселедці дають?! Ну, не будьте жлобами! Самі купили, тож іншим скажіть!"
Я скромно мовчав.

з.ы. Оселедці у продажу з’явилися, здається, через декілька місяців, та не звичайні оселедці а, тільки, оселедець-івасі. Взагалі, за рибним асортиментом можна добре побачити деградацію розвиток радянської економіки: 1972 року у новозбудованому продуктовому магазині біля нашого будинку був викладений кахлями басейн для живих коропів та (одного-єдиного разу!) сомів, та 1977 його вже розібрали, за непотрібністю. Два магазини "Океан" (на Хрещатику та Рогнедінській) зникли на початку 80-х, під щось їх перепрофілювали. Дуже показова історія відбулася з легендарним сріблястим хеком: на початку 70-х його активно рекламували. як рибу смачну, корисну та поживну. У магазинах можна було зустріти плакати на кшталт: "Быть здоровым и красивым хочет каждый человек иему поможет в этом рыба серебристый хек!", що породило крилатий вислів "Бодрый и красивый, как серебристый хек!"

Анекдот у тему: Йде по базару стерлядь й зустрічає сріблястого хека. "Привіт, улюбленець народу!" - каже вона йому. А хек їй, гордо: "Пішла геть, хвойда обкомівська!"

Сріблястий хек тихенько зник з полиць у кінці 70, натомість, з’явився, невідомий до того, минтай. Лікарі-дієтолухи на сторінках газет та журналів розхвалювали минтая, як дуже корисну й, головне, дієтичну їжу. Проговорився часопис "Хімія і жизнь": виявляється, лише нещодавно минтай вважався рибою нехарчовою й виловлювався, виключно, для годівлі хутрових звірів на звірофермах. Але, потреба годувати, чимось, населення величезної країни змусило звернути погляд й на "нехарчового" минтая.
Смачного! До зустрічі!

Київ 70-х: мої спогади

Приводом до написання цього посту стало те, що у моєму віці час сідати за мемуари у книгарні "Є" побачив цілу полицю (навіть, дві) книжок про старий Київ:

Тягатися з цілою книжкою я не збирався, але подумалось: чи є в мене, якісь, спогади, щоб були цікаві тим, хто старого Києва не застав? Якісь, дрібнички, що для нас, тодішніх, були банальними а, зараз, комусь, здадуться незвичними та екзотичними, навіть? Оскільки на якусь цільну картину я не претендую,  ніякої хронології притримуватися не буду, хай це будуть, просто, уривки з тогочасного мого київського життя. Подаватиму частинками, щоб не важко було читати. Коли пригадував, якісь, сюжети "звідтам", зауважив - майже усі вони пов’язані з їжею. Не тому, що я такий, вже, епікуреєць, а, просто, їжа - це те, з чим людина стикається щоденно й, навіть, по декілька разів. На відміну від, скажімо, купівлі черевиків.

Анекдот у тему: "В студента - триразове харчування: понеділок, середа, п’ятниця"

Та й вчився я після школи у Київському кулінарному училищі, й регулярна участь у туристичних походах нашого клубу "Подорожник" не обходилася без продуктових питань. Отож, походи... з них й почнемо.
1977 рік, невдовзі шкільні весняні канікули, мені доручили вести групу молодших (9-10 клас), "Подорожник-4", по півночі Київської області. Розподілив, кому що купити з продуктів. Аж, тут, телефонний дзвоник: "Шеф, усьо пропало! Тушенки, ніде, нема!" Як це, у Києві нема тушенки?! Тушенка була завжди, двох видів: яловичина по 1крб.23 коп. та свинина по 1 крб. 40 коп. - півкілограмові бляшанки, вкриті, якимось, солідолом (щоб не іржа не їла?). Намагалися у походи, купувати, саме яловичину: дешевше та м’яса, трохи,  більше, бо в свинині - половина смальцю. Щодо різниці у 17 коп. - у ті часи людина обійде весь базар, поки не знайде пучок петрушки за 15 коп., а не за 20, бо то цілих 5 копійок, за які, можна, проїхати у метро чи автобусі чи, склянку газ.води з сиропом випити! Тож я, після пар у "бурсі", їхав по магазинах шукати тушенку. Хоч яку, хоч у скляних банках! Зазвичай, тушенку у скло-банках ми ігнорували бо, по-перше, важче тягти на собі, по-друге, банки у рюкзаку, можуть, побитися. Та, не було й у скляних! Я обходив свій Лісовий масив, Поділ, Дарницю та центр... тушенки не було! Сказати, що це стало для Києва, якоюсь, подією, я не можу: щось з продажу регулярно, пропадало: пральний порошок, чи лампочки, чи батарейки...

Анекдот у тему: "Шановне Політбюро! Пишуть вам мешканці міста Одеса. До нас дійшли чутки, що до вас дійшли чутки, що в Одесі погано з м’ясом. Не вірте! В Одесі з м’ясом добре! В Одесі, без м’яса погано."

З продуктами, пам’ятаю, історію: у 1975 зникла з продажу згущенка та "Кава зі згущеним молоком", які, до того, стояли великими пірамідами у кожному бакалійному відділі, у кожному кіоску. Здається, у вільний продаж, вони, "за совітів" так й не повернулися. Отож, що робити?! Як йти у похід?! Зараз розмірковую: чому нам не прийшло у голову купити на базарі сала, замість, тушенки? Не пам’ятаю, щось, таку пропозицію ніхто не висловив, мабуть, усі вважали - шеф (тобто, я) тушенку обов’язково знайде! Замість тушенки, за пару днів до виходу на маршрут, знайшов я у одному магазині небачену до того річ: "Субпродукти у соусі", начебто (чи "у желе"? ) Хапнув, одразу, 20 банок, поки домогосподарки не рознюхали про новий товар й не розмели з прилавку. Заспокоїв групу: "Народ, тушенка є! Ну, не зовсім тушенка..." Такий собі, "Вухо-горло-ніс, сіські-піські-хвіст" у такій саме, намащеній солідолом, бляшанці. До речі, ніхто не дивувався, чому, скажімо, рибні консерви "Ставрида у томатному соусі" у таких саме бляшанках, які штабелями височили в усіх крамницях, навіть, сільських та які мали б зберігатися у тих саме складах та підсобках, що й тушенка, тільки набагато довше, бо купляли їх, хиба, студенти на вечерю, ніхто солідолом не мастив, але ніякої іржі на них не з’являлося! Усі були впевнені, що тушенка, яку ми купуємо у магазинах, зі "стратегічних запасів". Десь, на секретних військових базах, є великі-великі склади, де зберігається величезна кількість тушенки на випадок війни. І, ось, коли термін придатності добігає кінця, цю партію банок доправляють у магазини, а замість них закладають на зберігання нову. Розповідали, байки про довжелезні крижані тунелі, десь, за Полярним колом, де зберігається у природній вічній мерзлоті безліч м’ясних туш, знов-таки, на випадок війни...
А, "Субпродукти у соусі", що я їх понакупляв для походу, мені ще довго пригадували: вигляд та запах в них був, "не дуже", а коли у одній з банок нам трапилося око (мабуть, коров’яче), у іншій - чиїсь зуби, ледь не дійшло до бунту на кораблі, як на броненосці "Потьомкін", свого часу :). А от, сої там не було. У ті роки ми й слова такого не знали, "соя"! Смачного!