forko у коментарях нагадав, що епічні шпроти, усього лише, підкопчена кілька! Це, звісно, так. Але, "за совка", шпроти займали чільне місце у списку престижних продуктів, які мали бути на святковому столі чи в оселі тих, хто "вміє крутитися". Вище розташовувалися, зовсім вже, недосяжні радощі, на кшталт баликів, осетрини та ікри.
Анекдот у тему: До директора гастронома прибігає продавець: "Там іноземний турист прийшов! Питає червону ікру! Що робити?! Це ж він в себе розповість, що у Радянському Союзі ікри нема у продажу!" Директор: "Хай почекає!" Знов прибігає продавець: "Іноземець чекає, вже, півгодини та страшенно обурюється!" Директор: "Хай ще почекає, скажіть, я незабаром вийду до нього!" Нарешті директор гастроному виходить у торговельний зал до іноземного туриста. Той, починає обурюватися довгим чеканням та питає за червону ікру. "Ікра? - перепитує директор. - Ви стояли тут півгодини, Ви чули, щоб хтось з покупців запитував червону ікру?" -"Ні!" - погоджується турист. "От, бачите! Чого ж я маю торгувати товаром, який в нас не користується попитом?!"
Дія цієї маленької пригоди відбувалася у Москві 1978 року, де я служив у лавах радянської армії, але Київ тут присутній, та й така сама подія могли відбуватися у будь-якому місці Союзу, щоправда, з місцевими нюансами: десь на Сахаліні ікру, розповідали, їли столовими ложками, але то далеко... Викликає мене прапорщик та каже: "Чув я, що ти, товариш єфрейтор, польський єврей! Не сперечайся, а слухай! Задовбала мене теща, принеси їй кави розчинної та шпротів, хоч вмри! А де в мене час по магазинах бігати, коли тут, з вами, довбойобами, цілими днями займаєшся! Коротше, ось тобі звільнення на цілий день, гроші, й щоб без покупок не вертався! Кругом марш виконувати!"
Звільнення на цілий день, це добре, особливо, коли є декілька карбованців у кишені (а, вони, на щастя, були :) Можна поласувати морозивом, сходити у пристойне кіно, навіть, пива попити, десь, у тихому місці. Але, наказ треба виконувати! По-перше, у іншому випадку вже не допросишся звільнення, по-друге, хоча, ніяким польським євреєм я зроду не був та вмінням щось "дістати та організувати" ніколи не відрізнявся, впевненість командира, що ти маєш такі специфічні таланти, не завадить, нє? І що там за проблема: у Маскві знайти розчинну каву та шпроти?! Цілий день попереду, безліч магазинів, вкупі зі славетним "Єлісеєвським" (до речі, так за два роки я у ньому й не побував!)
...Після якогось за рахунком магазину у центрі столиці їхньої Родіни, я зрозумів, що кави та шпротів у Маскві немає точно так, як й у київських магазинах. І це при тому, що у 1977 році розчинна кава подорожчала, одразу, втричі, з 2-х до 6 крб за 100-грамову банку. Та, навіть, 2 крб. було не дуже дешево у ті часи: якось, у аеропорту "Бориспіль" з буфету винесли на продаж коробку розчинної кави (кінець місяця, треба було план виконувати, мабуть) то мама її так й не купила, незважаючи на мої прохання: дорого, мовляв, а до зарплаті ще жити та жити! Але, продовжую пошуки. трапився мені на шляху один з 8-ми знаменитих московських висотних будинків, той самий, у якому відбувається епізод фільму "Москва сльозам не вірить!" у проффесорській квартирі. А на першому поверсі там великий гастроном. Сталінський ампір, колони, мармур та граніт, золота ліпнина... І тут я вирішую: треба активніше діяти, а то я просто питаю, чи є кава та шпроти, отримую здивовані погляди трудівниць прилавку та стандартну відповідь "Немає!" та йду, собі, далі. Отже, підхожу до відділу, де ріжні консерви та пояснюю продавщиці, мовляв, самі ми не мєстниє їду у відпустку у село на Україні, а молодша сестричка дуже просила привезти каву та шпроти, дуже вона їх любить, більше за сало, а у Москві я проїздом, бо служу на далекій Півночі... І тут з’ясовується, що в завідуючій відділу сина нещодавно забрали призвали до війська, й солдатиків вона дуже любить та жаліє. Прибігає завідуюча, починаються "ох!" та ах!", що нас погано, мабуть, годують, бо я такий худенький... коротше, ведуть мене у підвали того гастроному. "Підвали" - то дуже скромно сказано, там вантажівки їздили коридорами. А, вже, що там лежало на полицях складів!... Всіляка сайра, краби, ісландські оселедці... навіть, величезний осетр лежав, мабуть, копчений. А, тих шпротів, кільки тієї, нещасної!... Зрозуміло, у іншому складі стояли штабелі розчинної кави у коробках, та не тільки одеської фабрики, а й такої, що я в очі не бачив! (До речі, "наша" кава" була одного виду, порошкоподібна й розводити її була ціла наука: спочатку, перемішувати з цукром, чи розтирати у малій кількості води, інакше будуть грудки) Уплатив я на касі належні гроші та поїхав у свою військову частину звітувати про успішно виконане завдання командира. "Ну, єфрейтор - сказав мені він - тепер не намагайся відбріхуватися, що ти не польський єврей!"
Звільнення на цілий день, це добре, особливо, коли є декілька карбованців у кишені (а, вони, на щастя, були :) Можна поласувати морозивом, сходити у пристойне кіно, навіть, пива попити, десь, у тихому місці. Але, наказ треба виконувати! По-перше, у іншому випадку вже не допросишся звільнення, по-друге, хоча, ніяким польським євреєм я зроду не був та вмінням щось "дістати та організувати" ніколи не відрізнявся, впевненість командира, що ти маєш такі специфічні таланти, не завадить, нє? І що там за проблема: у Маскві знайти розчинну каву та шпроти?! Цілий день попереду, безліч магазинів, вкупі зі славетним "Єлісеєвським" (до речі, так за два роки я у ньому й не побував!)
...Після якогось за рахунком магазину у центрі столиці їхньої Родіни, я зрозумів, що кави та шпротів у Маскві немає точно так, як й у київських магазинах. І це при тому, що у 1977 році розчинна кава подорожчала, одразу, втричі, з 2-х до 6 крб за 100-грамову банку. Та, навіть, 2 крб. було не дуже дешево у ті часи: якось, у аеропорту "Бориспіль" з буфету винесли на продаж коробку розчинної кави (кінець місяця, треба було план виконувати, мабуть) то мама її так й не купила, незважаючи на мої прохання: дорого, мовляв, а до зарплаті ще жити та жити! Але, продовжую пошуки. трапився мені на шляху один з 8-ми знаменитих московських висотних будинків, той самий, у якому відбувається епізод фільму "Москва сльозам не вірить!" у проффесорській квартирі. А на першому поверсі там великий гастроном. Сталінський ампір, колони, мармур та граніт, золота ліпнина... І тут я вирішую: треба активніше діяти, а то я просто питаю, чи є кава та шпроти, отримую здивовані погляди трудівниць прилавку та стандартну відповідь "Немає!" та йду, собі, далі. Отже, підхожу до відділу, де ріжні консерви та пояснюю продавщиці, мовляв,
Смачного! (далі буде)
Немає коментарів:
Дописати коментар